Українські фільми, які варто подивитись — топ найкращих стрічок кіно.

Українське кіно постійно розвивається, особливо останні роки. Загалом українські фільми, які варто подивитись, з'являється досить часто на екранах. При цьому останні роки змінились топові тематики, які можна побачити в кіно. Це показово, адже саме теми відображають, що насправді зараз хвилює українців. 

Загалом, українське кіно цікаве та унікальне. Воно досить нетипове для світу загалом, а тому стає топовим навіть за кордоном. Чимало українці знімають й серіалів. 

Топ українських фільмів, які варто подивитись

Ще не так давно українське кіно асоціювалося переважно з чорно-білими фільмами радянської доби або малобюджетними стрічками, які показували лише на національних фестивалях. Проте за останнє десятиліття українська кіноіндустрія пережила справжнє відродження. Нові талановиті режисери, сценаристи, актори й оператори вийшли на світову арену, а фільми зняті в Україні отримують визнання на міжнародних фестивалях, зокрема у Каннах, Берліні, Венеції та Торонто.

Ці стрічки — не просто розвага. Вони — дзеркало нашої культури, історії та суспільних процесів. Українське кіно сьогодні — це про глибину, емоції, чесність, експеримент та національну ідентичність. Воно говорить мовою, яка зрозуміла нам, бо йдеться про нас самих.

Український кінематограф багатогранний — від психологічної драми до артхаусного експерименту, від документалістики до зворушливої комедії. 

Тіні забутих предків (1965)

Режисером стрічки став Сергій Параджанов. 

Це одна з найвизначніших стрічок не тільки українського, але й світового кіно. Створена за мотивами повісті Михайла Коцюбинського, вона відкрила глядачеві багатство гуцульської культури, обрядів, музики та природи Карпат.

Фільм вражає символізмом, яскравою образністю та незвичною для того часу операторською роботою. «Тіні забутих предків» — це не просто історія кохання Івана та Марічки. Це епічна поема про життя і смерть, про душу, яка живе в традиціях народу.

Ця стрічка була заборонена в СРСР, але її покази відбувалися підпільно. І сьогодні, через десятки років, вона залишається надзвичайно актуальною, емоційною та глибокою.

Плем’я (2014)

Більш новий фільм, який був знятий Мирославом Слабошпицьким. 

Фільм, який шокував і водночас підкорив світ. «Плем’я» — це унікальний експеримент: вся стрічка знята без жодного слова — герої спілкуються жестовою мовою без перекладу, а глядач занурюється у світ школи-інтернату для глухих.

Незважаючи на відсутність діалогів, сюжет розгортається дуже напружено: насильство, кохання, підліткова жорстокість, виживання — усе це передано з граничною чесністю.

Фільм отримав численні нагороди, зокрема три призи на Каннському кінофестивалі. «Плем’я» — не легкий до перегляду, але він залишає після себе сильне враження. Це приклад того, як українське кіно може бути сміливим і глибоко психологічним.

Атлантида (2019)

Більш нова стрічка, режисером якої став Валентин Васянович. 

Ця стрічка — антиутопія про Україну 2025 року після виграної, але виснажливої війни з Росією. У центрі сюжету — колишній солдат, який намагається віднайти себе у мирному житті, працюючи на утилізації тіл загиблих. Після знайомства з волонтеркою він починає переосмислювати своє життя.

Особливість фільму — у його стилістиці. Васянович знімає довгими статичними кадрами, часто з аматорськими акторами, створюючи атмосферу реальності та поствоєнного занепаду.

«Атлантида» отримала Гран-прі на Венеційському фестивалі в секції «Горизонти». Це глибоке й болюче кіно, яке резонує з сучасною реальністю, особливо після повномасштабного вторгнення у 2022 році.

Мої думки тихі (2019)

Режисер цієї стрічки Антоніо Лукіч. 

Ця трагікомедія стала справжнім відкриттям для українського глядача. Вона розповідає історію звукорежисера Вадима, який мріє виїхати з України, але змушений вирушити в експедицію до Закарпаття, щоб записати голоси тварин. Його супроводжує мама — і саме в цьому дуеті криється сила фільму.

«Мої думки тихі» — це ніжна, кумедна, часом зворушлива історія про родинні стосунки, пошуки себе та внутрішній конфлікт поколінь. Із дуже живим діалогом, неспішним темпом і теплими кадрами з української природи — стрічка створює легкий, але емоційний настрій.

Вона показує, що українське кіно може бути легким, людяним і дуже близьким до серця. Це фільм, який хочеться переглядати знову.

Ціна правди (2019)

У цього фільму була режисерка Агнешка Голланд. 

Один із найважливіших фільмів про Голодомор. Це історія британського журналіста Гарета Джонса, який приїхав до СРСР у 1933 році, аби розслідувати, що насправді відбувається в Україні. Він на власні очі бачить жахіття штучного голоду, але світ не хоче чути правду.

Фільм знято в копродукції з Польщею, Великобританією та Україною. Він показує важливу історичну правду, яку довгий час замовчували. І хоча сюжет базується на реальних подіях, «Ціна правди» подається як напружений трилер з політичним підтекстом.

Це стрічка про мужність, журналістську етику, вартість слова — і про ціну, яку доводиться платити за правду. Вона важка, але обов’язкова до перегляду кожному українцю.

20 днів у Маріуполі (2023)

Українське кіно — це не лише розвага. Це простір, де ми можемо побачити себе, свої радощі та біди, почути рідну мову, відчути глибину культури й болі народу. Воно різне — часом важке, іноді легке, але завжди щире.

Фільми з цього списку — доказ того, що Україна здатна створювати якісне, глибоке, сучасне кіно, яке не соромно показати світові. І головне — яке варто дивитись нам самим.

Вже під час війни на екранах вийшов фільм, режисером якого став Мстислав Чернов. 

Цей документальний фільм став першим українським лауреатом премії «Оскар» у категорії «Найкращий документальний повнометражний фільм». Стрічка є свідченням жахів, які пережили мешканці Маріуполя під час облоги міста російськими військами у 2022 році. Режисер Мстислав Чернов, разом із оператором Євгеном Малолєткою, залишилися в місті, щоб зафіксувати реалії війни: зруйновані будівлі, поранених дітей, масові поховання. Фільм не лише документує події, а й передає емоційний стан людей, які опинилися в епіцентрі трагедії. «20 днів у Маріуполі» — це потужне нагадування про ціну, яку платить Україна за свою свободу.

Спіймати Кайдаша (2020, серіал)

Режисеркою цього потужного і глибокого серіалу стала Наталка Ворожбит — відома українська драматургиня та сценаристка, яка зуміла вдихнути сучасне життя в класичну історію. «Спіймати Кайдаша» є сучасною адаптацією культової повісті Івана Нечуя-Левицького «Кайдашева сім'я», яка в українській літературі давно стала символом сімейних негараздів і складних людських стосунків. Проте події перенесені не у ХІХ століття, а у період з 2005 по 2014 рік — дуже непростий час для України, що дозволяє глядачам побачити, як вічні проблеми родинних конфліктів та непорозумінь набувають нових барв у сучасному контексті.

Сюжет серіалу майстерно і водночас дуже делікатно показує конфлікти між поколіннями, різні погляди на життя, питання соціальних і політичних змін, що неабияк впливають на повсякденне існування звичайної української сім’ї. Тут показані найрізноманітніші емоції: від любові і теплоти до розчарування, образ і сварок, що часто виникають навіть між найближчими людьми. Серіал відкриває глядачам, наскільки складними можуть бути людські взаємини, коли в сім’ї переплітаються особисті амбіції, старі традиції і нові реалії.

«Спіймати Кайдаша» отримав численні схвальні відгуки за свій глибокий, добре прописаний сценарій, а також за реалістичність акторської гри, де кожен герой здається живою, справжньою людиною з її недоліками і чеснотами. Важливо, що серіал торкається дуже актуальних тем — починаючи від непростих питань еміграції, економічних труднощів, політичної нестабільності і закінчуючи міжособистісними стосунками, які завжди залишаються в центрі уваги.

Ця історія надихає задуматися про цінність сім’ї, про важливість розуміння і терпимості, а також про те, що навіть у найскладніші моменти життя не варто втрачати людяність і почуття гумору. Серіал створює атмосферу, в якій хочеться заглибитися і прожити разом із героями їхні радощі й прикрощі, а головне — зрозуміти, що справжня сім’я — це підтримка, навіть якщо вона далеко не ідеальна.

Довбуш (2023)

Режисер Олесь Санін в 2023 році зняв ще один унікальний фільм. 

«Довбуш» — це масштабна історична драма, яка розповідає про життя легендарного карпатського опришка Олекси Довбуша. Події розгортаються на початку XVIII століття, коли гуцули боролися проти гніту польської шляхти. Фільм вражає своєю візуальною красою, автентичністю костюмів та глибоким зануренням у тогочасну атмосферу. Зйомки проходили в Карпатах, що додало стрічці особливої автентичності. «Довбуш» став одним із найдорожчих українських фільмів, але виправдав очікування глядачів і критиків.

Кіборги (2017)

Режисером цієї потужної стрічки став Ахтем Сеітаблаєв — відомий український актор і режисер, який вклав у фільм душу і глибоке розуміння подій. «Кіборги» — це не просто військова драма, а справжня емоційна сага, що розкриває один із найважливіших і трагічних епізодів сучасної української історії — оборону Донецького аеропорту у 2014 році. Саме там українські військові, попри безперервні атаки ворога і неймовірні труднощі, зуміли вистояти і показати приклад незламної волі та героїзму.

Фільм ґрунтується на реальних подіях і розповідає про життя та боротьбу солдатів, яких у народі прозвали «кіборгами» за їхню надлюдську стійкість і витримку. Картина не оминає жодних деталей: від жорстоких боїв до людських доль, страхів і надій, які супроводжували захисників аеропорту. Тут немає місця пафосу — лише справжні емоції, щирі взаємини між побратимами і висока ціна свободи.

Окрім драматичного сюжету, «Кіборги» стали важливим культурним феноменом, який допоміг українцям краще зрозуміти масштаби війни на Донбасі, а світу — оцінити силу українського духу. Фільм здобув численні нагороди на національних і міжнародних кінофестивалях, а також отримав схвальні відгуки критиків і глядачів. Для багатьох ця стрічка стала не просто кіно, а символом пам’яті про тих, хто не зламався і боронив країну ціною власного життя.

Чорний ворон (2019)

У 2019 році режисер Тарас Ткаченко представив на суд глядачів ще одну знакову стрічку, що зуміла глибоко занурити в складні історичні події України — фільм «Чорний ворон». Це екранізація однойменного роману відомого українського письменника Василя Шкляра, який зумів передати дух та атмосферу часів боротьби за українську незалежність у 1920-х роках. Фільм відкриває перед глядачем маловідомі, але надзвичайно важливі сторінки історії, розкриваючи трагічну і водночас героїчну боротьбу українських повстанців.

Головний герой, отаман, знаний під псевдонімом «Чорний Ворон», очолює загін сміливців, які ведуть нерівну війну проти радянської влади, котра намагається знищити національні прагнення українського народу. Стрічка не лише показує військові дії, а й глибоко занурюється в моральні вибори, з якими стикаються повстанці. Питання честі, відданості і жертовності переплітаються тут із болем втрат і надією на світле майбутнє.

«Чорний ворон» відзначається багатогранністю і глибиною свого наративу. Режисер майстерно відтворив атмосферу того часу, передавши через деталі костюмів, пейзажів і побуту автентичність епохи. Стрічка стала важливим внеском у популяризацію української історії, відкриваючи для широкої аудиторії сторінки, які раніше залишалися поза увагою. Цей фільм — не лише про боротьбу за державність, а й про силу духу, про незламність і прагнення до свободи, які живуть у кожному українцеві.